Ось такі графіті нині на багатьох зупинках громадського транспорту в Бухаресті. Українців приймають в Європі, як своїх рідних. За українських біженців болить громадянам Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини, Хорватії, Чорногорії, Німеччини, Нідерландів і багатьох інших. 

І ми тут, в Україні, щодня отримуємо сповіщення у VIBER - Наталя К. тепер має телефон +49..., Христина тепер має телефон +48..., Людочка тепер має телефон +40... Від цього, звичайно, сумно, але на душі трохи тепліше - значить твої друзі, рідні, знайомі в безпеці, їх зустріли, дали їм дах над головою, їжу, одяг. Можливо з часом знайдуть роботу. Пізніше ми обов’язково зателефонуємо їм, нашим біженцям, почуємо втомлені, але більш-менш спокійні голоси. І наприкінці кожної розмови обов’язково почуємо: “Я так хочу додому!” Навіть попри те, що домівки (квартири, будинки) не у всіх вціліли. Додому - значить в Україну. 

Війна обов’язково закінчиться. Нашою перемогою, нашою скорою перемогою. І тисячі, десятки, сотні тисяч жінок з дітками будуть повертатись. Не всім їм буде, куди повернутись. Проблема житла стоятиме гостро і вирішити її за рахунок існуючих приміщень не вдасться. Саме тому ми вирішили створити Благодійний фонд “БАТЬКИ ДЛЯ УКРАЇНИ”, місія якого — зведення тимчасового, але разом з тим комфортного житла, де переселенці зможуть отримати притулок, роботу, захист на час, поки Україна відбудує все зруйноване окупантом. 

Ми з надією дивимось у майбутнє, в часи після нашої перемоги. І ми хочемо подарувати цю надію дітям, надію на гідні умови життя, на навчання і розвиток, на щасливе дитинство. Віримо, надіємось. Працюємо